Един ден синът ми Назар ме запозна с Анна, бъдещата си съпруга. Като дипломиран специалист и професор, бях поразен от мръсните ѝ нокти и грубите ѝ ръце. В този момент само си помислих: “Каква благословия, че покойната ми съпруга не вижда това.” Назар настояваше Анна да остане при нас до сватбата, въпреки моите възражения.
Вона витягла домашні пироги і варення із рваного пакета, забруднивши мою улюблену скатертину. Через деякий час Назар почав виnивати і йти на цілу ніч. Якось увечері заnлакана Ганна сказала мені, що ваrітна, але Назар оголосив їй про своє бажання розлу читися. Я сказав їй бездушно, щоб вона поверталася туди, звідки прийшла. З того дня минуло 8 років, моє здоров’я погіршилося, і Назар, як завжди байдужий до чужого rоря, відправив мене до будинку для літніх людей.
І ось одного разу мені сказали, що на мене чекає відвідувач. То була Ганна. Назар якось розповів їй про мій стан. Вона хотіла, щоб її син знав свого діда. Тому привела із собою свого сина Івана, який був точною копією Назара. Зустріч з Іваном довела мене до сл із. Ми проговорили кілька годин. Ганна розповідала про свої труднощі, а я ділився своїми розчаруваннями в синові, якого колись обожнювався.
-Ганно, я маю перед тобою вибачитися, – зізнався я. – Я неправильно судив про тебе. Про людину треба судити не за освітою, а по доброті і щирості. Потім Ганна зробила пропозицію, яка змінила моє життя. Вона запросила мені жити з нею та Іваном. Не роздумуючи, я погодився. Я розчарувався в Назарі, але сподівався, що зможу дати Івану ту любов і настанови, які не зміг дати власному синові.
